Микола Рябенко. “Мій шлях”

Народився я в адвентистській сім’ї 28.11.1969 р. і коли мені було дев’ять місяців, батьки були змушені переїхати в Таджикистан через загрозу ув’язнення за релігійні переконання. Це був час, коли атеїстичні ідеї в поєднанні з комуністичними поглядами, змушували більшість утискати неординарну меншість, що і трапилося з нашою сім’єю.

Там, в далекій мусульманській країні, віруючим людям було значно легше сповідувати біблійні принципи, однак і там були свої складнощі. В цьому благодатному, однак чужому краї, я прожив з батьками до п’ятнадцяти років.

Недалеко від нашого помешкання знаходився районний центр Гіссар, де був дім молитви Церкви адвентистів сьомого дня. Це була надзвичайно згуртована і гостинна громада.

В той час, мої батьки виконували різноманітні служіння, які довіряла їм церква, а також щотижня знаходили час, щоб займатися місіонерською діяльністю і залучали мене до цієї роботи. Для мене це служіння, з одного боку було не легкою справою, завжди знаходилися люди, які присоромлювали й насміхалися, однак, з іншого боку, завжди було приємно ділитися пережитими досвідами в громаді, де всі підтримували та підбадьорювали тебе.

В той час, найважливішою для мене, була щоденна підтримка батьків і їх щира молитва, яка контрастувала з несприйняттям моїх релігійних переконань вчителями й однокласниками. Пригадую, як після кожної суботи зі мною розмовляла класний керівник в парі з іншою вчителькою, сподіваючись змінити мої погляди. Такі профілактичні бесіди не забуваються.

В п’ятнадцять років я залишив батьківський дім і відправся для навчання в Російську федерацію для здобуття професійної спеціальності. Як і всіх юнаків того часу, по завершенню навчання, мене покликали до лав радянської армії, де протягом двох років навчали. як потрібно любити батьківщину. Після служби в армії я повернувся до батьків. які вже на той час переїхали з Таджикистану в Україну, Волинську область. Тут я познайомився з членами помісної громади АСД.

Незабаром я зустрівся з моєю майбутньою дружиною і через деякий час одружився. Після євангельської програми 12 червня 1993 р. ми разом з Оленою, прийняли хрещення і стали членами громади «Ковчег». Почався особливий період нашого спільного життя і служіння. У цей час Бог подарував нам сина і доньку. Близько десяти років я виконував служіння старшого диякона. Декілька років – керівника суботньої школи. Дружина була вчителем дитячої суботньої школи й учасником церковного хору, а дітки радували нас на служінні своїми талантами.

Все було стабільно до того моменту коли одного разу нам запропонували пасторське служіння. Для нас це було надто несподівано і тоді ми не змогли дати однозначну відповідь. Минув деякий час і знову нам запропонували служіння, але на цей раз це було місіонерське служіння без переїзду в іншу місцевість, і ми дали згоду.

Місіонерське служіння по справжньому захоплювало нас і приносило задоволення. Пригадую, як одного разу після євангельської програми, яку ми проводили вперше у житті, до хрещення вийшло троє осіб. Ми з дружиною не могли повірити своїм очам, не могли збагнути як це сталося, не могли раціонально осмислити це Боже чудо.

Після їх хрещення, у свідомості виникло тверде переконання в тому, що пасторське служіння це наше покликання. Всі сумніви зникли. А особисто для мене підтримка дружини стала знаковою для прийняття цього відповідального рішення.

З того часу минуло багато років, За цей час ми з дружиною звершували служіння не в одній громаді Західної конференції. Паралельно зі служінням ми навчалися. Я на богословському факультеті, бакалавраті та магістратурі, а дружина здобувала освіту за спеціальністю соціального педагога. І хоча освіта є надзвичайно важливою сьогодні, однак натхнення для служіння сама освіта не дає. Надихає на нього споглядання за діями Бога у твоєму житті, людьми, які народжуються для Царства Божого. Це мотивує до особистого щоденного пошуку Господа.

Дійсно, дуже важливо знаходити час для духовного єднання з Богом через читання духовної літератури та молитви. Це, безперечно, сприяє духовному наповненню. Однак, служіння не складається лише з особистого часу проведеного з Богом. Служіння – це також різноманітна практична діяльність. І тут дуже важливо дотримуватися наступного принципу: «будь-яку роботу, яку ви виконуєте, робіть як для Господа».

Варто сказати декілька слів про важливість спільного сімейного відпочинку, бо гарно спланований відпочинок додає сил для успішного виконання служіння.

Хоча в нашому випадку, це скоріше зміна діяльності ніж відпочинок на дивані, однак в будь-якому разі це перезавантаження. З часу обрання на служіння в конференції ми практично не маємо вільного часу. Але при найменшій можливості ми намагаємося виїхати на природу, зустрітися з рідними, сходити в кафе, спільно попрацювати на городі, разом пройтися містом. Спільно проведений час – це завжди благословення.

Ми прожили з дружиною тридцять років. За цей час виросли наші діти, одружилися, народився внучок Тимофій і за все ми дякуємо Господу.

На завершення хочеться сказати, виходячи з власного досвіду, що необхідно бути відкритим до Божого провидіння. Ніколи не відмовляйтеся від запропонованого Богом служіння. Не бійтеся прийняти Божу пропозицію. Робіть все як для Господа, а про все інше Він потурбується.

Микола Рябенко