Вражаюче хрещення: на Мадагаскарі 6333 осіб доєдналися до церкви 

Місіонер Василь Стойка розповідає про місійну роботу на Мадагаскарі та хрещення 6333 осіб.

6333 охрещених — вражаюче число. Розкажіть, як саме це стало можливим?

Велика кількість людей почала доєднуватися до Адвентистської церкви ще з 2016 року. Так, тоді охрестилося 1000 осіб, а три роки потому, у 2019 році — 2012 осіб. Саме до Мадагаскару ми їздимо вже 14 років, і час від часу до цих поїздок долучається команда з різних регіонів України. До прикладу, до однієї з поїздок долучився Іван Фiлип із Закарпаття, а Михайло Дем’ян з Буковини вже двічі відвідав острів.

Наймасштабнішому хрещенню 6333 осіб передувала серія євангельських зустрічей, які розпочалися у листопаді 2023 року. Загалом було проведено 2400 євангельських програм.

З якими труднощами ви стикаєтеся під час місіонерської діяльності на Мадагаскарі?

Звичайно, є певні труднощі й значні переваги. До прикладу, більшість із 2400 програм було проведено вірянами адвентистської церкви, не пасторами, адже останніх критично не вистачає. Проте у цьому є перевага: члени церкви самі запрошують на програми своїх друзів, родичів, діляться своєю вірою. Буває, дехто приводить із собою на програму більше сотні людей. Ми ж у першу чергу займаємося фінансуванням євангельських зустрічей, особливо це стосується придбання генераторів та палива для автомобілів.

На жаль, багатьох людей ми не в змозі охрестити, оскільки, як вже було зазначено, не вистачає пасторів. Друга значна проблема — це розповсюдженість язичницьких вірувань та ритуалів. Так, понад 40% населення Мадагаскару приносять в жертву корів, поклоняються ідолам та вірять у духів предків.

Одна жінка, яка народилася у католицькій сім’ї, вже 17 років відвідує адвентистську церкву. Та вона не може охреститися, бо її чоловік, язичник, відмовляється узаконити з нею шлюб. До речі, це серйозна проблема. Коли ми проводимо євангельські проєкти, то дізнаємося, що на ціле місто може бути лише 100 зареєстрованих шлюбів. У першу чергу проблема полягає у тому, що серед населення, котре сповідує язичницькі релігії, відсутні свідоцтва про народження, люди просто не знають, або ж не пам’ятають ані року, ані дати свого народження. Відповідно, без цього документу немає можливості зареєструвати шлюб. Тому іноді ми за власний кошт виготовляємо охочим охреститися свідоцтва про народження лише з тією метою, щоб вони узаконили свій шлюб і змогли долучитися до адвентистської церкви.

Інша ситуація: дівчинка 13 років відвідує богослужіння й готова охреститися, але батьки категорично проти й погрожують вигнати її із дому. У цій ситуації вже питання до церкви, чи готова буде вона підтримувати дівчинку й надавати їй всю необхідну допомогу у разі реального зречення від неї батьків.

Часто представники західної культури й, зокрема, українці, з якими я спілкуюся, не розуміють, чому мальгаші* не відмовляються від своїх поганських вірувань. Бо в першу чергу це питання зачіпає їхню культуру. Наприклад, в Україні все ще є християни, котрі в’яжуть на руки дітей червоні нитки, щоб уберегти їх від злих очей, чи накривають дзеркала у будинку покійного. Вони теж не готові відмовитися від язичницьких поглядів, навіть попри те, що знають біблійну істину. Як можна очікувати зміни від нації, значна частина якої ніколи навіть не чула ані про Бога, ані про Біблію чи Ісуса?

Звичайно, варто зазначити, що у ХХІ столітті традиційні релігійні вірування, все-таки, витісняються. Маю на увазі, що, до прикладу, в Антананаріву, столиці Мадагаскару, вони вже не займають чільне місце і є радше застарілими практиками.

Тому, напевно, відмова від язичницьких культів є питанням як часу, так і євангелізації населення.

Як відбувається перший контакт євангельської команди з місцевим населенням? Ось ви зустрічаєтеся з мешканцями певного міста, яке й гадки не має, що таке Біблія, або хто такий Бог. Як ви це їм пояснюєте?

Звичайно, взаємодіяти з ними методами, які працюють в християнських країнах, просто неможливо. Нагадую, що населення Мадагаскару становить 26 мільйонів осіб, майже половина з яких все ще поклоняються ідолам, причому на надзвичайно серйозному рівні. В них є священники, ворожбити, які викликають мертвих, визначені пагорби, на яких вони приносять жертви. Але жертвоприношення більш схоже на паломництво православних до Афону, чи мусульман до Мекки, з огляду на вартість цієї справи. Кожен чоловік зобов’язаний хоча б раз в житті принести в жертву корову, яка тут надзвичайно дорога. Бувають випадки, що сім’я десятиліттями відкладає для цього кошти.

Стосовно культу предків, він теж серйозно шанується місцевим населенням. Коли помирає людина, її не ховають, у нашому розумінні, але виносять за межі міста й накидують на тіло каміння, утворюючи свого роду насип. Вони вірять, що душа померлого продовжує бути в цьому світі й звертається до ворожбитів, тож її треба задобрити, щоб вона не заподіяла лиха, тому теж приносяться жертви на заздалегідь визначеному місці чи пагорбі.  У них є особливе свято, фамадіхана, під час якого останки тіла огортають білим саваном й спілкуються з ним, розповідають новини, танцюють, іноді це супроводжується вживанням алкоголю чи наркотичних речовин. Зазвичай ритуал триває декілька годин, проте є випадки, коли він проводиться впродовж тижня. Після чого тіло ховають у сімейному склепі. Такі ритуали можуть проводитися щосім років.

Тому, говорити про основи християнства, навіть про найпростіші речі, на початку не доводиться. Коли ми зустрічаємося з місцевими, то апелюємо до їхніх вірувань. До прикладу, іноді я їх питаю, чи стикалися вони з проблемами, та чи зверталися до своїх богів по допомогу. Якщо відповідь ствердна, розповідаю, яким чином боги доносять їхні молитви головному Богові, Який направив нас до них, щоб відповісти на їхні питання й задовольнити їхні потреби. Тобто використовуємо метод апостола Павла, коли він спілкувався з грецькими філософами в ареопазі.

З цим був пов’язаний цікавий досвід. В одному з міст, коли ми вже приготували стадіон до проведення програми, почався тропічний циклон й рівень води піднявся на півтора метра. Зі стадіону необхідно було відкачувати воду, а повінь зруйнувала сім мостів, які вели до міста. Губернатор того регіону сказав, що це сталося через нас. Тоді ми організували команду, яка на човнах доставляла людям Біблії. Після того як була проведена програма, Губернатор сказав, що Ісус якого ми проповідували, переміг, через то що 4026 осіб прийняли Ісуса Христа своїм Спасителем.

Скільки часу проходить між знайомством з місцевими мешканцями й їхнім приєднанням до церкви?

Іноді люди готові охреститися вже через декілька зустрічей, проте це питання доволі неоднозначне. До прикладу, хтось охрестився 2016 року, і з того часу ділиться своєю вірою з родичами, сусідами, друзями й запрошує їх на наступні програми. На той час вони вже готові охреститися. Також є багато дітей, яким ми раніше привозили подарунки, а тепер вони — дорослі чоловіки й жінки, які пам’ятають нас й готові долучитися до адвентистської церкви. Тобто основну роботу проповіді Євангелія роблять місцеві віряни адвентистської церкви, а не пастори чи євангелісти.

Чому ви обрали для служіння саме Мадагаскар?

Насправді, я служу не лише на Мадагаскарі. Також їжджу до Танзанії, Уганди,Кот-д’Івуара, та інших країн, де служу виключно серед нехристиян. Це або язичницькі народи, або країни з переважно мусульманським населенням. Звичайно, ми активно допомагаємо християнам у США та Європі, проте у нашому служінні зосереджуємося саме на нехристиянах.

Як відбулося ваше покликання на служіння? Це була ваша ініціатива, чи запрошення?

Якось я відвідав Український гуманітарний інститут у місті Буча, Київської області, де зустрівся з Дмитром Зубковим, який очолював служіння Адвентистської місії в Україні. Він звернувся з проханням проспонсорувати поїздку до Мадагаскару, яка мала відбутися 2010 року, зазначивши, що є ще більша потреба в команді. У цих словах я почув голос Божий. Тож після шести місяців роздумів, я вперше поїхав до Мадагаскару.

Знаєте, сьогодні, як і за часів Нового Завіту, є дві групи людей, як два розбійники на хресті. Одни приймають істину, інші ні. Але між ними Христос, Який готовий прийняти кожного. Буває, що ми створюємо численні правила, які самим важко виконати, а коли зустрічаємося з труднощами, вважаємо, що то Бог нас карає.

У тих, до кого ми їздимо, переважно немає світла, телефонів, або бажаних нами будинків. Але в них є віра і значно менше запитань до Бога, ніж у нас. Тому, як на мене, головне питання для людини просте: чи готовий я сьогодні йти за Христом.

Чудова відповідь, дякую. Чи відомо, скільки станом на сьогодні на Мадагаскарі є пасторів та членів адвентистської церкви?

Щодо пасторів, то їх зовсім небагато. До прикладу, в Самбаві, на півночі Мадагаскару, де охрестилося 4026 осіб, лише 34 пастори. Загалом вірян на тій території 50000. Можете уявити собі таке разюче співвідношення. В іншій місцевості, Манакарі, що розташовується на південному сході країни, де охрестилося 2307 осіб, звершують служіння всього 19 пасторів. Кількість вірян там 20307.

Що стосується загальної кількості парафіян адвентистської церкви на Мадагаскарі, точну цифру сказати трохи складнувато. Але ми знаємо, що їх не менше 200 тисяч осіб.

Скажіть, будь ласка, яким чином вдається зберігати вірян? 

А для чого їх зберігати? Там таке питання не стоїть. Люди знають у Кого і для чого вони повірили. Якщо ти дійсно хочеш бути з Ісусом, тебе не треба утримувати в церкві. В Африці близько 11 мільйонів адвентистів (що, до речі, складає майже половину вірян нашої церкви по світу). В Уганді один мільйон, в Конго теж один мільйон.

Тут є надзвичайно багато дітей і молоді. Вони складають майже 80% всіх вірян Африки. Ними необхідно опікуватися і дати можливість здобути достойну освіту. З цією метою тут будуються школи й вищі навчальні заклади. Та коли людина знає, у що вона повірила, її втримувати не доводиться. Тим паче, що основна місіонерська діяльність тут проводиться самими вірянами, це свідчить про їхнє посвячення.

І останнє запитання: яка ваша професійна діяльність, як вам вдається поєднувати служіння й інші справи?

Останні три роки я живу в США, до того близько 27 років проживав у Чехії. Наразі я працюю близько 3 годин на день, а решту свого часу проводжу в протестантських церквах, служінні й підготовці різних програм. Тепер я повністю присвячую себе служінню, але протягом багатьох років мав свій бізнес й свого часу став мільйонером. Але коли дізнався про адвентистське вчення, почав фінансово підтримувати їхнє служіння. Так, до прикладу, значну суму колись, на перших етапах впровадження мовлення передав телеканалу «Надія», хоча у далекому 2008 році навіть і думки не було про те, що можливе мовлення 24/7.

Тепер Мадагаскар та інші країни, які я відвідую, потребують фінансової підтримки для проведення євангельських заходів. До речі, варто зазначити, що чи не найбільшу частину коштів для допомоги місіонерській діяльності в цих країнах пожертвували саме українці.

Василь Стойка

*мальгаші – основне населення Мпадагаскару