Про роль церкви у часи війни, звільнення від залежностей і кризові періоди в житті людини розповідає психіатр-нарколог, директор клініки «Ангелія» Юрій Бондаренко

Психіатр-нарколог, директор клініки «Ангелія» Юрій Бондаренко розповідає про роль церкви у часи війни, звільнення від залежностей і кризові періоди в житті людини.

– Чому ви обрали психотерапію? Чим вона вас зацікавила?

– Взагалі-то це Господь обирав. Зараз, дивлячись в ретроспективі, я це розумію. Спочатку я планував займатися хірургією. Але коли прийшов час обирати напрямок в медицині, вже після університету вступати на спеціалізацію, виявилося, що в лікарні, яка мене направляє, немає вільної посади для такого лікаря. У них своїх лікарів-хірургів вистачало. Я хотів займатися щелепно-лицевою хірургією, а це дуже рідкісна посада. Але Господь мене від лицьової частини черепа відправив всередину, «глибше». Головний лікар сказав мені, що у них є інше вільне місце і вони можуть оплатити мені навчання на лікаря психіатра-нарколога. Мені стало цікаво, тому що за декілька тижнів до цього одна жінка в церкві, яку я дуже поважаю, психолог, сказала: «Юра, ти знаєш, нам так не вистачає християнських психіатрів. Ти подумай про це». І тут мені пропонують психіатрію і наркологію. Тому на пропозицію головного лікаря я погодився одразу і з задоволенням. Відтоді ні разу не пошкодував про це. Але в мене була еволюція. Тобто спочатку я працював дитячим і підлітковим психіатром і наркологом, а потім більше з дорослими. Власне психотерапією почав займатися 11 років тому, коли ми переїхали до України. Першими моїми пацієнтами були курці. Це був довгий шлях, але не шкодую. Це благословення і  потужний місіонерський інструмент, щоб розповідати людині про Божу любов, про більш глобальні речі, які насправді їй потрібні.

– Чи є принципова різниця в роботі з підлітками та з дорослими?

– Звичайно. Між дорослими і підлітками є суттєва відмінність. Якщо коротко, підлітки – це вже не діти, але ще не дорослі. Тому вони ще мають певну дитячу довіру, але вже не таку наївну, тому це і робить їх дорослими. Вони бачать несправедливість у світі, і ставлять багато екзистенційних питань про сенс життя, справедливість, та важливі життєві принципи. Тому робота з ними приносить задоволення, хоча вони емоційні, як діти. Це унікальний вік. Дорослі вже більш скептичні. Навіть молодь вже стає трохи скептичною, у них певною мірою сформований світогляд. Багато з них максималісти. А доросліші люди, у віці 40+, переживають кризу, як чоловіки, так і жінки. Тоді людина вразливіша і більш відкрита до Бога, до базових цінностей, до зміни цих цінностей. Взагалі-то, будь-яка криза робить людину вразливою і чутливою до розуміння базових речей, без яких одужання, щастя й існування буде залишатися на дуже мізерному рівні.

– Ви сказали про кризу переходу з дитинства у підлітковий вік й кризу у віці 40+ років. Це основні кризи в житті людини, чи їх є більше? З чим людина стикається, долаючи ці кризові періоди?

– Є такий предмет в університетах, вікова психологія, який займається дослідженнями цього явища. Загалом протягом життя людини можна виділити декілька глобальних криз:

1. Народження дитини. У неї є базові потреби і вона їх вчиться формувати. Це перша криза. Після народження відбувається формування довіри й задоволення базових потреб: довіра і безпека. У віці від 0 до 2 років дитинка себе ще не пам’ятає, але вона вже або щаслива, або травмується через батьківську поведінку. Тобто, якщо дитина, до прикладу, плаче, їй хочеться їсти, чи в неї щось болить, чи потрібно памперс поміняти, то залежно від того, як швидко і з яким настроєм мама й тато реагують на це, дитина робить висновки, які батьки. Оскільки вони — єдині найближчі люди, то дитина проєкцією їхню поведінку на всіх дорослих. Які батьки — такий і світ. Вона знає, що їм можна довіряти, можна сміливо виражати свої почуття і будувати довіру до них. Якщо ж мама, до прикладу, перебуває у післяпологовій депресії, або зайнята, або відбуваються постійні конфлікти з татом і це все виявляється, це все видно, то дитина не формує довіру. Протягом цього періоду дитина проходить першу кризу.
2. Ранній дошкільний вік. Це вік від 2-3 років до початку навчання у школі. Це теж кризовий період. Тут діти бувають в режимі «баба Яга проти». Водночас їх цікавить все навколо, тож вони є справжніми «чомучки». Для них стає авторитетом якась людина, родич, що проявляється у виразах «мама сказала» чи «тато сказав».
3. Початкова школа. Це наступна криза, коли авторитетом стає перша вчителька. Вона або формує цінності дитини або може зіпсувати їх. Весь цей час дитину з християнської родини має супроводжувати приклад батьків, котрі відображають у баченні дитини характер Бога, показують, Яким Він є та навчають, звідки брати моральні ресурси. Якщо ж у сім’ї немає християнського світогляду, то дитина буде зіпсована хибними християнськими цінностями, страхом, декларуванням і т.д. Це призводить до численних проблем.
4. Підлітковий вік. Починаючи з 10-11 років — це ранній підлітковий вік. Це час, коли діти групуються на хлопчиків і дівчаток. Вони вже себе так ідентифікують, вони це розуміють і вчаться цього. У цей період культура й оточення мають дуже великий вплив. Підлітки починають більше довіряти компаніям. Тому завдання батьків полягає у тому, щоб постійно підтримувати авторитетну довіру. Підкреслюю: не авторитарну, а авторитетну, бути прикладом і контролювати коло друзів, з якими спілкується дитина, бо згодом, входячи у старший підлітковий вік, який починається орієнтовно з 13 років і триває до 18-19 років, підліток прийматиме кризові рішення. Взагалі-то вважається, якщо дитина не прийняла Бога у своє серце до 14 років, іноді кажуть до 12, то ймовірність того, що вона прийме Його в старшому віці дуже мала. Тобто на 95% можна стверджувати, що людина буде довго блукати перш ніж зустрінеться зі Спасителем, якщо цього не відбулося у підлітковому віці.
5. Молодий вік. Протягом цього часу починають формуватися стосунки, готується ґрунт для створення сім’ї. Тепер проявляється те, наскільки людина готова до стосунків, наскільки хороший приклад вона бачила у своїй сім’ї. Настає етап кризи стосунків. По суті, вони вже починаються в підлітковому віці, але в більшості, саме молодь переживає перше знайомство, дружбу, для них важлива підтримка дорослих і формування справжніх цінностей.
6. Період роботи. Це теж певна криза, але людина отримує натхнення залежно від колективу. Згодом настає складний робочий період, коли народилися діти, починається підлаштування під сім’ю. Якщо людина незаміжня, неодружена, вона просто працює, то її кризи пов’язані виключно з особистісними чи робочими моментами. Якщо ж людина створила сім’ю, особливо у ранньому віці (20+ років), то кожна дитина, яка народжується в сім’ї – це криза. Криза у вихованні дітей і у стосунках між чоловіком та дружиною. Для жінки це величезна криза, тому їй особливо необхідна підтримка. Звичайно, якщо понад 5 дітей, то кризи проявляються себе вже не так суттєво.
7. Рубіж 40 років. Це криза досягнень, діти стають підлітками й формуються як особистості. Доросла людина робить підсумки прожитої частини життя.
8. Передпенсійний вік. У віці 50+ теж є своя криза. Це своєрідний рубікон, коли народжуються онуки, формуються цілі й цінності, зазвичай пов’язані з дітьми.
9. Старший вік. Це окрема історія. Я там ще не був, тому детально розповідати не буду.

– Чи можете погодитися з тим, що, якщо не всі, то велика кількість проблем є родом з дитинства?

– Так, повністю.

– Тобто травми, які, можливо, зараз молоде покоління має, десь спричинені їхніми батьками чи стосунками з ними в дуже ранньому віці?

– Так, погоджусь абсолютно. Батьки впливають на дитину протягом всього життя. Особливий, дуже сильний вплив справляється в перші роки після народження. Але вплив залишається навіть якщо батьки вже пішли з життя. Пам’ять про них, установки й інші речі, яких дитина навчилася від батьків, дуже сильно тримають людину. Тому для того, щоб пропрацювати травми, отримані в ранньому віці чи під впливом пізнішого стилю виховання, існує лікування різноманітними психотерапевтичними способами, типу когнітивно-поведінкової терапії, терапії душевної травми за методом Мюррей та інші.

– Хотілося б з вами поговорити на тему вашої особистої віри. Як ваша віра впливає на вас в контексті вашої професійної діяльності? Як вона допомагає вам в роботі з людьми?

– Моя віра для мене — це важіль впливу на свої власні недоліки. Я розумію, що Бог живий і Він мій Тато, а отже Він вирішує питання і з Ним можна радитись. Я вже сам є батьком, тож Він є моєю основою. Стосовно роботи, у мене є два напрямки: я керівник і безпосередньо лікар. Як керівник, я довіряю Йому колектив та робочу справу. Мені дуже подобається цитата про Мойсея з 11 розділу послання до Євреїв, у якій описуються герої віри. Написано, що він йшов, ніби бачив Невидимого. Тобто, вірити — це означає рухатись так, як йде розвідник, або як воїн, котрий іде по полю бою та отримує від аеророзвідки інформацію «йди туди», або ж «сюди не йди». У Бога величезна аеророзвідка. Він бачить і в просторі, і у відстані. Відповідно, для мене це перевага, бо ти довіряєш Тому, Хто все знає наперед. Ти просто будуєш плани, кажеш Йому «ось плани, ось я, а Ти введи. Я буду підлаштовуватися і погоджуватися з Твоїми планами».

– Наскільки війна внесла корективи у вашу діяльність? Наскільки вона змінилася з початком війни?

– Однозначно діяльність стала більш інтенсивною. Війна – це катастрофа для країни, нації, сімей, катастрофа у сфері психічного громадського здоров’я. Тому я намагаюся бути корисним на всіх рівнях, які ця катастрофа зачепила. Для мене тепер окремий напрямок роботи — служити людям, травмованим війною, безпосередньо травмованим, а не опосередковано: сім’ям військових, сім’ям загиблих, постраждалим цивільним, власне військовим та ветеранам. Ми працюємо для всіх, як і Христос. Тому для мене це перевага й особлива відповідальність.

– На молодіжному служінні в Мукачеві, яке проходило 11 жовтня, ви зачепили молодь фразою, що не можете врятувати всіх. Як ви справляєтеся з відчуттям, що ви не можете всім допомогти?

– Насправді дуже легко. Раніше це було складним завданням, а тепер дуже легко. У мене є Небесний Тато, Він цим займається. Я не беру на себе не свою відповідальність. Я фізично не можу це зробити і тому я кажу «Господи, Ти йди далі, Ти знаєш, як з цією людиною бути». Розумієте, коли людина приходить до тебе на консультацію, в тебе є можливість один, максимум два рази з нею зустрітися. Ти розумієш, що там копати і копати, працювати і працювати. Тому ти віддаєш людину Господу в молитві, даєш людині поради, прописуєш рекомендації, направляєш її у вірному напрямку, радиш, що читати, де займатися, яких фахівців далі шукати і все. Далі людина приймає рішення, а ти передаєш її Богу. Я передаю Богові й людину і тривогу за людину. Це дві різні речі. Треба відрізняти свою тривогу за роботу і саму роботу.

– Дякую за глибокі відповіді. Хотілося б тепер поговорити про майбутнє. Ми всі сподіваємося, що війна скоро закінчиться. Уявімо собі, що вона вже закінчилася. На вашу думку, тоді почнеться ще більше проблем, чи буде трохи легше, тому що власне війни вже не буде?

– Виникнуть нові проблеми, менше проблем не стане, це 100%. Єдине, що зміниться — не буде таких гострих станів, не будуть так швидко збільшуватися загиблі люди, але повоєнні самогубства ще будуть. Окрема історія — це відновлення країни після завершення війни. Тут є важливий нюанс. Коли людина опиняється в умовах війни, неважливо, цивільна чи військова, вона переживає втрату. Немає значення де ти живеш, в Мукачеві, Покровську, Херсоні, Києві, Чернігові, Львові, чи в якомусь затишному селі на Черкащині, приходить усвідомлення, що затишного місця в Україні більше немає. Навіть якщо ти виїхав з країни, у твоїй голові залишається війна, допоки вона не закінчиться. Ти живеш у своєрідній матриці, а в думках у тебе три домівки: домівка, яку ти втратив, домівка, яку ти зараз маєш (у США, Канаді, Австралії, Європі чи в Україні) і домівка, про яку ти мрієш. І зазвичай хибна думка полягає у тому, що ми дивимося на домівку, яку втратили, як на домівку, про яку мріємо. Але насправді істина полягає в тому, що ти вже ніколи не повернешся в минуле. Країна в будь-якої своїй частині змінилася назавжди. Як було, більше не буде. України до війни більше не буде. Адже є цвинтарі, є родичі, є близькі, є травми, є катастрофа. Так саме, як і Всесвіт змінився з появою Люцифера. Ми маємо цей досвід гріхопадіння, навіть, якщо інші планети не згрішили. Тому багатьох людей мучить ностальгічна дезорієнтація. Тобто людина ностальгує за тим, чого вже більше ніколи не буде, і вона дезорієнтований через це. Справжній християнин дивиться у майбутнє. Його домівка у Царстві Божому. Це головний меседж розділу про героїв віри. Вони всі «мріяли про місто, Творцем і Будівничим якого є Бог» (Євреїв 11:10). Тому травми після війни будуть продовжуватися, допоки людина не заспокоїться і не почне мріяти про Небесне Царство. Адже на цій землі ризики війни завжди будуть і Христос нас про це попереджав.

– Яка роль церкви в умовах війни? Наразі церкви змушені проводити подвійні служіння: звичайні щотижневі, табори, соціальні заходи, але водночас — це допомога постраждалим внаслідок війни, військовим, їхнім родинам.  

– Це хороше запитання. Тут я хотів би згадати Еллен Уайт. Вона жила під час Громадянської війни в США. Вона чітко висловлює позицію церкви під час війни.

1. Церква займалася тим, що підтримувала своїх вірян, яким релігійні погляди не дозволяють брати до рук зброю. Тобто церква має організовано виступати для підтримки своїх парафіян і бути максимально проактивною і єдиною в цьому. Я вважаю, що в нас в цьому плані є серйозна прогалина. Ми із запізненням почали реагувати на ранніх етапах катастрофи. У нас не було єдності й дотепер виникають невирішені питання. Так, є рішення всесвітньої церкви, але немає єдиної позиції, щодо церкви в Україні. Тому необхідно бути більш згуртованими в цьому моменті.
2. Наступне, на що наголошує Еллен Уайт — це наша цільова аудиторія під час війни. Вона писала, що Господь відкрив їй необхідність служіння трьом категоріям людей: вдовам і сиротам загиблих воїнів та людям з інвалідністю внаслідок війни. Чесно кажучи, перед нами в цій сфері величезне поле для діяльності. Крім того, якщо є можливість рятувати життя, то необхідно це робити, як написано у Біблії «Рятуй тих, кого ведуть на смерть, визволяй приречених, — не ухиляйся» (Притчі 24:11). До прикладу, медична евакуація, організація різнопланової медичної допомоги, гуманітарна підтримка цивільних і медична допомога військовим. Це чудовий напрямок для церкви і допомагає їй бути соціальним інститутом, відгукуватися на найгостріші потреби.

– Чи можете ви назвати найважчий епізод у вашій практиці?

– Найважчий пацієнт — це людина, яка приходить по допомогу, але вона не готова змінюватись. Людина каже, що хотіла б змінюватись, але те, що потрібно змінити, не робить. Це кожного разу непросто. Мені доводиться з болем в серці відпускати таку людину. Подібні ситуації бувають за рідних обставин, від депресії до залежностей. Є ще таке поняття в медицині, як критика до свого стану. Людина не критична, вона навіть не усвідомлює, у наскільки великій небезпеці вона перебуває. Бувають люди з важкими душевними захворюваннями, шизоафективними розладами, важкими депресивними станами, людина має суїцидальну поведінку. Це означає, що людина за пів кроку до смерті. На жаль, в мене були пацієнти, які за декілька днів чи тижнів після консультації, незважаючи на поради й підтримку накладали на себе руки. Я їх не засуджую, тому що хвороба може до цього довести. Я ніколи не засуджую людей, які наклали на себе руки, тому що тільки Господь знає, за яких обставин людина це зробила і Господь буде вирішувати її долю, не ми. Найбільший біль — коли людина не прислухається до порад.

– Чи можете ви назвати якісь універсальні дзвіночки, які можуть дати зрозуміти, що людина знаходиться у небезпеці стати залежною?

– Звісно, людина вживає.

1. Якщо людина почала вживати будь-які речовини або виявляти поведінку, до прикладу, грати чи дивитися порно і т.д., це означає, що вона вже на дорозі до залежності. Для того і є стриманість, щоб запобігти цьому. Тому ми не можемо дозволяти собі культурне вживання алкоголю. Такого немає. Його вживання — вже не культурне, це не Божа культура.
2. Наступна ознака — це відчуття після вживання. Візьмемо, до прикладу, алкоголіка. Якщо людина вживає алкоголь і їй зранку зле від цього, то це хороший знак. Особливо, якщо вона вирішила себе «підлікувати». Якщо після цього стало ще гірше — це теж хороший знак. Це означає, що залежності ще не виникло, є тільки зловживання. У випадку, коли людині стає краще на душі, її «попускає», чи після чергової сигарети стає легше, то вона вже залежна. Вона вже на першій стадії, а стадій лише три. Ось такі дзвіночки.
3. Найсуттєвіший дзвіночок — глибина щирих стосунків з Богом. Це вкрай важливо для будь-якої людини. Тому, коли їх немає, чи людина їх не будує — це серйозна причина для занепокоєння. Тоді люди чи в холодильник лізуть, бо там у них залежність, чи дивиться кіно без кінця і т.д.

– Чи є універсальні кроки звільнення від залежностей? Що людина може зробити зі свого боку?

– Найуніверсальніша програма, яка працює найкраще у світі, це програма «12 кроків звільнення». Вона доступна в Інтернеті. Разом з миколаївською студією телеканалу «Надія» ми ще до повномасштабного вторгнення випустили серію відео під назвою «12 шагов к свободе». Ця програма доступна для будь-якої залежності через спільноту анонімних алкоголіків, наркоманів, ігроманів, солодкоїжок, людей з депресією і т.д. Можна в Інтернеті знайти цю спільноту, приєднатися до неї, відвідувати онлайн-групи. Якщо ж у вашому місті є ці групи, варто долучитися до них. Це найуніверсальніший спосіб. Дана програма по своїй структурі базується на християнських принципах. Звичайно, бувають групи, які не зовсім можуть відповідати вашим цінностям, але вам треба бути їхнім учасником, брати те, чого ви потребуєте і зростати. Це вкрай важливо для того, щоб вийти із залежності. Найперший крок за цією програмою — визнання, що ти безсилий перед залежністю. Це дуже дивно, але коли ти розумієш, що ти безсилий, це початок перемоги.

– Можливо, ви могли б порадити декілька книг, які можна знайти в електронному варіанті, які допоможуть зберегти своє психічне здоров’я і мир та допоможуть людині не збитися зі шляху в цей непростий час.

– Дуже хороша книга «Дорога до Христа» Еллен Уайт. «Бар’єри» Генрі Клауда та інші його книги у співавторстві з Джоном Таунсендом. «Сімейні секрети, які заважають жити». «7 навичок високоефективних сімей» Стівена Кові. Зі спеціалізованої літератури можу порадити «Взрослые дети алкоголиков», «Семья, робота, отношения» Дженет Войтіц. Хороша книга «Спасать или спасаться» Мелоді Бітті. Нарешті, чудова книга — це Біблія, через яку говорить Сам Господь.

Питання Владислава Берецкі