Любові вистачить на всіх

Історія нашої сім’ї – це приклад того, як Господь використовує звичайних людей, поміщаючи їх у незвичні обставини, щоб в цьому було прославлене Його ім’я. Адже у Святому Письмі написано, що Господь турбується про вдову й сироту і якщо навіть мати покине своє дитя, то Він ніколи не залишить Своїх дітей.

Бажання всиновити дитину у мене було давно, ще до того, як народився наш перший син. Але ж в Біблії записано, що ніхто не є добрим, крім Бога. Тому моє бажання залишалося лише в моїх думках і до серця ще не приходило. Проте, коли ми з чоловіком отримали від Господа благословення і в нас народився син, то я, як мама, отримала нове відчуття – материнську любов. Мені хотілося ділитися нею, отримуючи у відповідь дитячі обійми та приємні хвилини проведеного разом часу. Але дітей більше не було і тут знову прийшли думки, які нагадали, що і в іншому місці є діти, які потребують обіймів та лагідних слів. Ми з сином у двох, бо наш тато працював, почали відвідувати інтернатний заклад, котрий знаходився у нашому місті. Там ми познайомились і подружились з різними дітьми (там були сироти, в яких не було нікого з рідних й ті діти, в яких були батьки, але їх позбавили батьківських прав).

Кілька років ми регулярно зустрічались з дітками, відвідували когось в лікарні, святкували їхні дні народження, брали на вихідні до себе в гості. Та одного разу, коли мій син попросив братика, я вже знала де цей братик знаходиться.

Для того, щоб всиновити дитину, потрібно було звернутись до Служби у справах дітей за місцем проживання. При першій зустрічі нам запропонували пройти навчання і створити прийомну сім’ю. На даний час в Україні є кілька форм влаштування дітей сиріт та позбавлених батьківського піклування. Це всиновлення, опіка, прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Ми з чоловіком пройшли навчання і чекали, коли ж поповниться наша сім’я. Але, як виявилось, не можна просто прийти й обрати дитинку. Не усіх дітей, що перебувають в інтернатних закладах, можна всиновити, бо в них є хтось з родини, хто сам не може чи не хоче забрати дитину, але й іншим не дає.

Ще один момент полягає у тому, що не кожна дитина хоче йти в чужу сім’ю, маючи уже негативний досвід зі своєю. Тому ми з чоловіком вирішили, якщо Бог дає таке бажання, то й дітей будемо брати таких, які там нікому не потрібні.

Таким чином у нас з’явився першим хлопчик з інвалідністю, пізніше роми, які були не потрібні своїй родині. Згодом до нашої сім’ї прийшли дорослі дівчата, 12 і 17 років, яких уже ніхто б не вдочерив в такому віці. Потім підліток 14 років, якого не хотіли всиновлювати. Але наш Бог є добрим, милосердним і люблячим. Він вчить цього і нас, а Його милість до нас проявилась в найбільшому дарунку — в нас народився ще один син. Десять років різниці між дітьми, і безмежна вдячність Господу за ті відчуття, що переживає жінка, притуляючи дитину до грудей. А коли їх двоє тулиться, чи троє, четверо…

Здається, що так не буває, щоб можна було любити усіх однаково. Але повірте, ті, хто мають більш як одну дитину, мене зрозуміють. Це можливо. Кожна дитина особлива, кожна дитина по своєму рідна і близька серцю. Знаєте, є така притча, коли маму, в якої було багато дітей, запитали, як вона може любити усіх однаково. На що вона відповіла, що це не важко, просто треба за них молитись. За того, хто хворіє – поки хворий, за того, хто в дорозі – поки не повернеться, за маленьких – поки не виростуть, за старших – бо уже пішли в доросле  самостійне життя. І так за кожного. Коли ми молимось, згадуємо в молитві усіх 12 дітей, ми молимось за кожного окремо, де б хто не перебував. На сьогодні з нами проживає семеро діток. П’ятеро уже живуть самостійно. У двох доньок свої сім’ї, тож ми маємо чотирьох онуків, які називають нас з чоловіком дідусем і бабусею, приїжджають в гості, хай не так часто, як хотілося б. Усіх дітей ми приносили в молитві посвячення Господу і вони, поки були з нами, ходили до церкви, були парафіянами й активними в служінні. Сьогодні, коли вони стали дорослими та проживають окремо, не усі відвідують церкву. Але наші молитви за них не припиняються.

Дітки в різному віці приходили в нашу сім’ю. Одні у віці 2-3 роки, інші – 5-6 років, а дехто й у 12, 14, 17 років. Якось нам передали дівчинку, котрій було всього лише 3 місяці, бо її старші брат і сестра уже проживали в нашій сім’ї. Усі діти знали, що наша родина тепер і їхня сім’я, а ми називаємо їх нашими дітьми. Були навіть такі моменти, коли сторонні люди, котрі не знали, що це прийомні діти, говорили, що хтось з них подібний до тата, а хтось — до мами. Це були надзвичайно приємні моєму серцю слова. Ніби Сам Господь зробив так, щоб навіть сторонні люди не помічали різницю в дітях. А діти, своєю чергою, з перших днів називали нас мамою і татом. Ми завжди дякуємо Богові за те, що Він благословив нас. Ми віримо, що Господь, Який дав нам можливість виховувати цих дітей, потурбується про них і в подальшому їхньому житті. Де б вони не були, Дух Святий нагадуватиме їм ті моменти, які вони проживали в сім’ї. А поки ми виховуємо цих дітей, керуючись біблійними принципами, говоримо їм про цінності, які Бог відкриває нам у Своєму Слові, проводимо разом з ними час (усі наші діти люблять прогулянки, подорожі, відпочинок у християнських таборах).

Ми з чоловіком маємо можливість проводити з дітьми багато часу, оскільки не працюємо на офіційній роботі. Через те, що у нас утворений дитячий будинок сімейного типу, то нам, як батькам-вихователям, виплачується грошове забезпечення у порядку, встановленому Кабінетом міністрів України. Ця інформація є у відкритому доступі на сайті Національної соціальної сервісної служби України. Також держава виплачує кошти на утримання кожної дитини у розмірі, встановленому державою і відповідно до віку дитини.

Люди розуміють, що забезпечення дітей усім необхідним вимагає чималих фінансових вкладень. Але ми можемо сказати, якщо Господь дав дитину, свою чи прийомну, то Він про неї і потурбується – дасть маму і тата і все необхідне. Нам лише залишається в молитві дякувати Господу, що уже 18 років Він піклується про нас і наших дітей.

Наша церква завжди була для нас підтримкою, наші брати й сестри по вірі завжди поруч. Ми усі разом звершуємо активне служіння. Наші діти мають різні захоплення і вподобання. Ми дозволяємо їм проявляти себе в різних сферах діяльності. Комусь подобається техніка, а хтось залучений в церкві в клубному служінні. Усі вони сьогодні є учасниками клубу «Слідопит», а молодші  – «Шукачів пригод». Їм це дуже подобається. Дякувати Богу, що в глобальній місії нашої церкви передбачені заняття з дітьми, підлітками та молоддю. Діти змалечку відвідують їх, вивчають біблійні уроки, вчаться бути відповідальними. Я вірю, що це залишиться з ними протягом всього життя.

Щобільше, вже сьогодні це приносить свої плоди. Наші діти з перших днів війни в Україні допомагають нам у підтримці тих, хто цього потребує. Ми проживаємо в невеличкому містечку Устилуг, що розміщене на самому кордоні з Польщею. Через річку є митний перехід. В перші дні вторгнення старші діти разом з нами допомагали тим людям, котрі покидали країну: носили гарячий чай та бутерброди. Пізніше допомагали в церкві в служінні вимушено переміщеним особам, котрі покинули свої домівки і приїхали до нашого міста. Окрім того, наші діти беруть участь в проведенні дитячих програм «Країна Здоров’я» та «Країна Змін» для дітей у різних містах, допомагають нам у волонтерському служінні. Якщо повернутися думками в минуле, то я, мабуть, не задумуючись повторила б цей шлях. Ті переживання, страхи й негаразди, що траплялися в нашому житті, ми подолали лише з Божою допомогою. Це Господь проводив нас по життю, а значить, цей шлях був найкращим для нас. Ніщо не може зрівнятися з тим відчуттям, коли мала дитина тихенько залазить вночі під ковдру і тулиться. Або хтось з дорослих дітей, які проживають в іншій країні, телефонує і каже: «Мамо, ну як ви там? Як малі діти?». Отримуючи кур’єром букет квітів на свій день народження від дітей, котрі за кордоном, розумієш, що вони разом між собою домовились про це, хоча проживають в різних країнах. Відчуття вдячності Господу переповнює настільки, що хочеться плакати від усвідомлення того,  що ці діти — це брати й сестри, це діти одних батьків. Незалежно від того, де вони поживали раніше, хто їхні біологічні батьки, вони одна сім’я. Ми одна сім’я.

Катерина Сас. Разом з чоловіком Андрієм утворили дитячий будинок сімейного типу та є батьками 12 дітей, серед яких 10 всиновлених