Випробування заради вістки Євангелія

Випробування заради вістки Євангелія

Махела Найбауер

Якщо  детально  розглянути життя  кожної  людини,  що живе на землі, то ми зможемо побачити той шлях, який Господь приготував для неї.

В когось це, можливо, проста дорога, в когось ще й дуже не легка,  проте,  нічого  у  Бога  не відбувається просто так.

Для  кожного  з  нас  у  Нього є  мета.  Дуже  часто  люди запитують:  «Чому  так  і  чому саме я, чому це відбувається зі мною?» На всі чому ми отримаємо відповіді на небі.

А тут і тепер нам залишається тільки роздумувати і дивуватись всім  подіям,  які  відбуваються чи відбувалися колись у нашому житті чи житті наших близьких.

Своїми  спогадами  про  маму ділиться Ілля Антонович Пірчак. У  неї  була  нелегка  дорога  в житті — вона пережила жахи голокосту,  але  Господь  допоміг їй вижити в тяжкі роки Другої світової війни.

Зараз  Ілля  Антонович вже  на  пенсії,  все  життя  він був  пастором.  Проживає  в м.  Мукачево,  Закарпатської області.

«Мама моя, Махела Найбауер народилася  у  1921  році  в  сім’ї традиційних  (не  ортодоксальних) євреїв, які були не дуже релігійні, – більш  сучасні  і  виховували  своїх дітей в такому ж дусі.

Батьки старалися дати хороше, перспективне  майбутнє  своїм п’ятьом дітям.

Молоді роки

Після  того,  як  у  Німеччині почалися нацистські рухи, батьки заради  майбутнього  своїх  дітей, все  залишили  і  переїхали  жити в  тодішню  Польщу,  тепер  це територія  Львівської  області,  в містечко  Камьонка-Струмілова (тепер Кам’янка-Бузька).

Моя  мама  була  активним підлітком, кожного літа на декілька тижнів  вона  ходила  в  Карпати з  групою  скаутів.  Їй  було  цікаво досліджувати природу, гори і бути в поході.

Коли  в  1939  році  Львівщину визволили  від  Польщі  радянські війська, старший мамин брат став футболістом і грав за якусь збірну в радянські часи, але згодом він повернувся на Захід.

Гетто і концтабір

В 1941 році прийшли німецькі війська і тоді на євреїв почалися переслідування.  Родина  все ще  залишалася  у  Кам’янці-Бузькій.  Спочатку  для  полонених організували  гетто:  оточили центральну  площу  і  там  люди повинні були жити в тяжких умовах.

Мамина сім’я була багатою, їхній будинок і магазин знаходилися у центрі міста, тому вони залишилися жити у своєму домі.

Через  півроку,  мамі  було уже  20  років,  їх  вивезли  в проміжний концтабір у лісі, що був загороджений  колючим  дротом, де  була  пилорама  та  столярні цехи. Там вони жили в бараках і працювали.

Сім’я  Найбауерів  жила  в конторі, бо вони змогли підкупити охоронців, щоб жити трішки легше. Але настав час, коли німці вирішили вивести цей концтабір в Дахау, у табір смерті.

Спочатку  вирішили  загружати у вагони жінок. Коли вже почалася перша  загрузка  і  члени  родини зрозуміли,  що  їм  потрібно розлучитися,  один  із  маминих братів намагався вискочити у вікно і прямо там, на їхніх очах у вікні, його  розстріляли…  Німці  почали стрілянину  по  всіх  полонених, які  намагалися  втекти.  А  бабуся зупинила своїх рідних і промовила: «Давайте довіряти Богу, як буде – так буде, не втікайте».

Втеча

Бабусю,  маму  і  мамину молодшу  сестру    повезли  на станцію грузити у вагони. Батько з братом залишилися ще в таборі. В кожному вагоні було по одному охоронцю.

Бабуся  підійшла  до  одного охоронця,  показала  йому  цілу пригоршню грошей і просила, щоб він їх відпустив. Проте він сказав: «Я зможу відпустити тільки двох і навіщо тобі, старенька, вже втікати, тобі вже все рівно».

Дочки, почувши проте те, що їхня  мама,  залишається,  а  вони зможуть  утекти,  почали  дуже плакати і не хотіли втікати без мами. Надійшов час, коли потяг в одному місці заповільнив рух, охоронець разом із бабусею, виштовхнули на ходу мою маму з сестрою із вагона.

Коли  бабуся  виштовхувала  їх, вона поклала в кишеню мамі гроші і  сказала:  «Доню,  бережи  свою сестру». Після того, як вони вискочили з  потяга,  дівчата  швидко-швидко бігли лісом.

Невипадкова зупинка

Мама  не  помітила  в  поспіху дерево  і  вдарилася  головою  в нього так сильно, що на деякий час втратила свідомість.

З часом вона прийшла до тями і побачила перелякану сестру, що дуже плакала. Вона сказала: «Не плач, а давай щось робити. Давай повернемося  знову  в  концтабір, можливо, там хтось ще із наших є».

Сестри вирішили повернутися і по дорозі зустріли одного хорошого знайомого,  який  їх  застеріг  і сказав, щоб вони не поверталися у концтабір, бо там усіх чоловіків розстріляли  і  їх  також  можуть розстріляти.

Сміливий план

Після  такого  застереження, мама роззирнулася і зорієнтувалася у якій стороні Львів і вони вирішили піти до міста, бо там мали якихось добрих друзів.

Вони з сестрою прийшли вночі до  Львова,  їх  там  переодягнули, дали  одяг  і  ще  якісь  гроші  і порадили єдиний вихід — піти чи в Угорщину чи в Чехословаччину, адже  залишатися  у  Львові  без документів було небезпечно.

Досвід школи виживання, коли мама ходила в походи в Карпати, допоміг їй вижити в тих умовах, в яких вони з сестрою опинилися.

Важка дорога

Мама  знала  дорогу  через Карпати  і  вони  вирішили  піти  в Угорщину.  Їм  вдалося  дійти  до станції  Лавочне,  тоді  там  був кордон між Польщею і Угорщиною.

По дорозі вони витратили всі кошти і завернули до хати одного пастуха запитати дорогу. Він сказав, що їхній міщанський одяг видає їх і  вони  поміняли  свою  одежу  на просту селянську.

Чоловік  показав  їм  якою дорогою вони мали йти, щоб не натрапити  на  прикордонників. Так  і  було,  вони  дійшли  до селища  Воловець,  мавши  адресу від  львівських  друзів,  там  вони найнялися  на  роботу  до  одного чоловіка.

Зустріч з Антоном

Антон Пірчак

Мій  батько  був  мірошником: мав перевізні млини і молотарки, приїздив  у  Свалявський  та Воловецький  райони  і  молотив людям  зерно.  Тоді  він  уже  був пресвітером нашої церкви. Всі його знали як порядного чоловіка, який у суботу не молотить.

Завжди  його  люди  питали, чому він не жениться, на що він відповідав, що вже старий, мовляв, йому більше як 35 років, вже пізно і так звик жити.

Через деякий час, він приїхав у  те  село,  де  була  моя  мама  із сестрою і там йому розповіли, що є тут такі дівчата, які у суботу не хочуть нічого ні робити, ні варити, ні  прибирати.  Йому  порадили піти і взяти собі можливо не обох, хоча б одну, щоб йому варила і допомагала  по  господарству.  Він погодився і пішов до того чоловіка, що найняв сестер.

Батько  викупив  дівчат  від господаря за суму яку той сказав, бо  дівчата  ще  мали  в  нього відпрацювати 3 місяці за одяг, харчі і ті гроші, які він на них витратив. І з того часу сестри жили у мого батька і допомагали йому в господарстві.

До  батька  приходило  багато людей, щоб молоти зерно, а він усім  розповідав  про  Бога,  про правду  і  істину.  Моя  мама  ці розмови слухала, їй було цікаво, що він розказує і навчає про Бога Авраама, Ісаака, Якова.

І знову втеча

Так вони жили до певного часу, поки не було донесено жандармам, що в мірошника живуть чужі люди.

Рятуючись  від  жандармів,  на початку 1944 року, сестри змушені були  поїхати  до  Будапешту, де  євреїв,  завдяки  наказу,  не переслідували по місту.

В  Будапешті  мама  ходила до  адвентистської  церкви  і  вже готувалася  до  хрещення,  проте пастор не зміг її хрестити, бо в неї не  було  ніяких  документів  і  для нього було ризиковано, не знаючи хто вона насправді, дати хрещення.

В  столиці  Угорщини  сестри пробули пів року.

Коли у Будапешті розпочалось переслідування  євреїв,  мама написала батькові листа, о у них така проблема і він вислав їй гроші, щоб вона приїхала назад, щоб тут разом вирішити якось цю ситуацію.

Повернення

Вона  залишила  Будапешт і  повернулася  на  Закарпаття сама, без сестри, яка не захотіла повертатися з нею.

В зв’язку з тим, що жандарми продовжували  задавати  багато запитань на рахунок мами, у 1944 році батьки вирішили одружитись, щоб  мама  змогла  отримати документи.

Коли  радянські  війська звільнили Закарпаття від фашистів, серед  євреїв  постала  така інформація,  що  Сталін  дозволяє їхати  до  Ізраїлю  відбудовувати ізраїльську державу.

Деякі з маминих родичів, а саме сестра і брат-футболіст, вирішили поїхати  до  Ізраїлю,  як  патріоти, вони відгукнулися на цей заклик і поплили на судні. Але Бог так дав, що моя мама не захотіла поїхати туди, бо вона була вже одружена, хотіла  жити  з  ним  і  створювати сім’ю.

На жаль,  усі  хто  поплив  на тому судні (близько 600 чоловік) загинули, судно затонуло, так і не дійшовши до Ізраїлю.  Чи це була випадковість  чи  умисне,  не  знає ніхто.

Нова сім’я

Родина Пiрчак

В нашій сім’ї було шестеро дітей. Я  третій  син.  Всі,  крім  старшого брата стали адвентистами сьомого дня.

Свою маму я охарактеризував би як відважну, розумну, акуратну, справедливу  жінку,  люблячу маму, а також як спортсменку, яка навчила мене грати в настільний теніс.

Саме мама привила мені любов до Бога, розповідала нам, дітям, про Нього. Саме завдячуючи моїм батькам уже в шість років я захотів стати пастором.

Мій  батько  розповідав  мені, що мій дідусь був православним священником, який шукав правду, що  він  хотів  служити  Богу,  і  що найкраща  дорога  в  житті  —  це служити Богу. Одна сестра з нашої церкви  брала  мене  з  братами завжди  з  собою  на  місіонерську роботу і завжди мені казала: «Ти будеш пастором».

Місіонери

Я  вірю,  що  в  Бога  була  ціль залишити мою маму при житті, хоча всі її родичі загинули, щоб вістка Євангелія  змогла  поширюватися через неї.

Адже  вона  мала  доступ  до єврейської діаспори, а батько мав доступ до русинів, до угорців, до словаків.

І  найголовніше  —  привести своїх  дітей  до  Бога.  Хоча  вона залишилася геть одна, вона набула сім’ю як буквальну, так і духовну.

В  нашому  будинку  у  місті Мукачево  з  1947  по  1975  роки збиралися  брати  і  сестри  на зібрання.

служителi

Останні роки мама була дуже рада,  коли  в  м.  Мукачево  було організовано  2-гу  громаду,  вона активно допомагала у її створені, відвідувала  людей,  розповідала про своє життя, яке це щастя бути з Богом. Усе, що могла, що було в її силах, все робила для згуртування людей.

У 2000-му році мама все-таки вирішила поїхати до Ізраїлю і там залишилася  до  смерті.  Померла вона у 2003 році у 82 роки, похована в місті Хайфа.

Хоча  в  нашому  житті  і  є проблеми, Бог допускає їх для нас, проте і допомагає їх вирішувати.

Якщо людина вірна Богу, то в кінцевому підсумку, вона прийде до щасливого вирішення всіх свої переживань і труднощів.

Це показує доля мого батька і нелегка доля матері, які зійшлися в одну для того, щоб вістка Євангелія розповсюджувалася по землі, щоб люди приходили до Бога.

Я  вдячний  Господу  за  досвід моєї мами».

Оксана Матвійчук