Історія Божої сили в людській немочі: шлях Церкви адвентистів сьомого дня у Луцьку

Сьогодні продовжує писатись літопис народу Божого. Церква у Луцьку є його частиною і продовженням. Ця історія, можливо, достойна книги, бо вона про людську неміч, що поєдналась з Божою силою, через Посередника Ісуса Христа.

На Волині, у селі Свинюхи (нині Привітне) Горохівського повіту, Костянтин Трофимюк самостійно вивчав Біблію. Він був православним парафіянином, мав багато запитань щодо Заповідей Божих, зокрема, четвертої – про суботу. Під час Першої світової війни його мобілізували. Перебуваючи на лінії фронту, що проходила по руслу річки Стохід, стоячи на посту, він почув як один офіцер розповідав про солдата, що в суботу не приходить на заняття, і їжі з загального казана не бере. Костянтин одразу ж попросив офіцера познайомити його з цим військовим. Як з’ясували, він був адвентистом сьомого дня.

Так, після повернення з фронту, Костянтин став одним із перших адвентистів у своєму селі, в якому, за короткий час, утворилась одна з найбільших громад на Волині. З благою звісткою у Луцьк і приїхав він разом з Іваном Васинюком. Тож, вже на 1 січня 1924 року у Луцькому повіті було 156 членів церкви, а на Волині загалом – 312 вірян.

В результаті збільшення кількості громад і членів церкви, а також наявності великих територій, де знаходились общини, виникла потреба у створенні нового об’єднання спільноти. У жовтні 1927 року за рішенням Ради Польського уніону громади Волині і Східної Галичини були об’єднані у новостворену Східно-Польську конференцію (сходньо полночне місійне поле).

На початку 1932 року, після певних реорганізаційних змін, офіс Східної конференції був перенесений у Луцьк. Тоді в загальному було 899 членів церкви, 43 громади і 12 офіційних служителів.

У цей період адвентисти сьомого дня у місті збиралась у будівлі на Болеслава Хороброго, нині Богдана Хмельницького. Їх було 20 людей, і це товариство було доволі інтернаціональним: 6 українців, 4 поляки, 9 німців та 1 білорус. Вірянами опікувався пастор Август Лідтке.

У зв’язку з початком Другої світової війни багато членів церкви, що були іноземцями, повернулись на свої рідні землі, і ця громада тимчасово припинила діяльність.

    Уже після війни тут оселилися сім’ї: Осія Буза, Павла Бортніка, Івана Грицюка, Харитини Уніжонної, Марфи Климчук і Юзефи Никонюк, Корчунових, Крупнових. А також брати Пилипчук та сестри Посьолко і Мазурок. У той час сюди переїхали Іван Корчук, Віктор Демчина, сестри Рая та Галина Корольчук, Клава Крачунова, сім’я Завадських: Микола, Євдокія, Женя, Петро, Василя та Ніни Майданець, Віктора і Надії Антонюк, Володимира та Ніни Ярощук із родиною, а також Володимира і Софії Антонюк.

Усі вищезгадані адвентисти були зараховані до громади села Пожарки, оскільки у місті на той час не було можливості для самостійного функціонування громади.

 З 1972 року зібрання відбувались у місті у домівках таких братів: Володимира Антонюка, Віктора Демчини, Миколи Завадського, Івана Корчука, Володимира Ярощука. У ті роки сюди переїхали ще дві сім’ї: Василя та Діни Шевчук, Леоніда та Діни Музичко, які брали активну участь у служінні.

Впродовж наступних трьох років лучани-адвентисти звертались у державні органи з проханням про реєстрацію громади та до євангельських християн-баптистів щодо можливості організовувати богослужіння у їхньому Будинку молитви на  Кічкарівській. Звернення вірян до Бога були почуті та вони отримали обидва дозволи.

Перше зібрання датують першою суботою 1975 року. Основою Луцької громади (а це 92 члени церкви зі 135) були місцеві жителі та група адвентистів з Рожища та Ківерець.

Вечірні богослужіння у п’ятницю, репетиції, молодіжні зустрічі продовжували влаштовувати в різних родинах, зокрема, в домі сім’ї Антонюків на Філатова, 4, який багато людей згадують, як місце особливого духовного прихистку.

У 1977 році громада отримала офіційну реєстрацію. Першим пастором обрали Романа Кравця, пресвітером – Івана Корчука, старшим дияконом – Осія Буза, старшою дияконисою – Надію (Сидорівну) Антонюк, касиром – Віктора Демчину. Організували церковний хор, який очолила Віра Карпенко, а згодом її замінила Людмила Літвінчук.

Наступним пастором був Іван Хіменець (з 1980 до 1982 року). Вірянам запам’ятався як дуже уважний служитель, який багато часу виділяв для розвитку молоді.

З 1982 до 1984 року служіння священнослужителя виконував Петро Бурило. Окрім цього, він був обласним пастором Волині й Рівненщини.

З 1984 до 1991 року, під час розпаду Радянського союзу, коли «відчинялись» двері Будинків культури і був сприятливий час для євангелізаційних заходів, очолював церкву Володимир Котирло. Громада використовувала будь-яку можливість, щоб сповістити Трьохангельську вістку усім жителям міста та навколишніх сіл.

І вже у 1989 році звідси відокремилися 28 членів церкви, які жили у Рожище, і там створили самостійний осередок. Того ж року у Луцьку побував з друзями брат Вайс із Аргентини. Він посприяв у наданні спонсорської допомоги для будівництва Дому молитви, про який так мріяли місцеві адвентисти.

З 1989 року керівництво церкви зверталося у державні органи з проханням про виділення земельної ділянки. Тим часом, впродовж двох років, накопичували фінанси на будівельні матеріали. Тож, завдяки вірі і наполегливості братів і сестер, зокрема, Петра (Лукіча) Бурила, отримали наділ на Володимирській (з оформленою проєктною документацією).

З 1991 до 1996 року пасторське служіння звершував Ярослав Мельничук. Навесні 1991 року розпочали будівництво молитовного будинку. Безпосереднє управління цим процесом церковна рада громади доручила Івану Корчуку. Він, своєю чергою, пізніше передав завершення цієї справи Олегу Новосаду. Завдяки невтомній праці молоді та старших членів церкви, в останню суботу 1994 року влаштували перше служіння у цокольному поверсі власної споруди.

Будівництво тривало до березня 1998 року (під час служіння пасторів Анатолія Воронюка і Володимира Нестерука), аж поки, під час пасторування Володимира Гриневича, не було завершене натхненним і сповненим вдячності служінням посвячення Дому молитви.

З великою подякою віряни згадують членів будівельного комітету: Івана Корчука, Миколу Тарасюка, Анатолія Поліщука, Петра Бурила, Станіслава Євтушка, Віктора Антонюка та Олега Новосада. За те, що не відступили у досягненні поставленої мети.

Дякуючи Божому провидінню, вірі і кропіткій праці братів і сестер, тут був створений потужний осередок поклоніння Господу. Тож, коли у 1990-ті і 2000-ні роки стала доступною можливість вільно проповідувати Євангеліє, Церква адвентистів сьомого дня у Луцьку була підготовленою Святим Духом для служіння Словом і ділом.

Цей період історії був ознаменований хвилею євангельських, соціальних  і благодійних подій, які заклали фундамент служіння сучасної церкви у місті та області. Зокрема, у 1993 році після євангельських заходів проповідника з Аргентини Вілмара Гонзалеса, утворили громаду № 2 «Ковчег». Згодом, після ще однієї серії євангелізаційних зустрічей за участі цього ж промовця, у 1996 році, і, завдяки активності місцевого місіонера Миколи Тарасюка, сформували окрему групу, а пізніше громаду адвентистів у Ківерцях.

Тоді досить актуальним було служіння пастора Володимира Нестерука, який не тільки сам проповідував, але й перекладав євангельські проповіді різних закордонних ораторів.

У 1998 році за участі проповідника з Канади Віктора Гілла відбувся євангелізаційний захід в Палаці культури Луцька, де понад 1000 людей слухали Слово Боже. Того ж року пастор громади Луцьк-1 Володимир Гриневич організовував вечори християнських проповідей у Рожище, де щовечора зал був переповнений тими, хто шукав Істини Божого слова.

У жовтні 2001 року після євангелізаційної діяльності Джона Віткома, за ініціативою вище згаданого Миколи Тарасюка, була створена громада № 3, покликана для служіння в центральних районах міста.

Сьогодні продовжує писатись літопис народу Божого. Церква у Луцьку є його частиною і продовженням. Ця історія, можливо, достойна книги, бо вона про людську неміч, що поєдналась з Божою силою, через Посередника Ісуса Христа, який у книзі Об’явлення 21:3-7 промовляє: «⁵ Ось нове все творю! І говорить: Напиши, що слова ці правдиві та вірні! ⁶ І сказав Він мені: Сталося! Я Альфа й Омега, Початок і Кінець. Хто прагне, тому дармо Я дам від джерела живої води. ⁷ Переможець наслідить усе, і Я буду Богом для нього, а він Мені буде за сина!»

Редакція Нелі Музичко