Василь Чопик. Шлях служителя

Василь Чопик. Шлях служителя

– Розкажіть про ваше дитинство і найяскравіший момент.

– Я народився у с. Кричово (Закарпаття). На лівому березі р. Теребля, серед схилів гір пройшло моє дитинство. Я полюбляв ходити по гриби, купатися в річці. Часто допомагав мамі працювати в колгоспі та по господарстві: сушити сіно, копати картоплю, годувати буйволів, яких ми тримали. Полюбляв пити смачне буйволине молоко!

Навчався я у 7 чи 8 класі, коли одного травневого вечора у нас в селі упав воєнний літак. Я бачив як він горів. Було дуже страшно. Шум, удар, чорний дим. Ми не знали що відбувається. На велосипеді я поїхав на місце падіння. Раптом у небі зʼявилися ще два літаки. Вони пролетіли так низько, що люди падали долілиць, а я дивився вгору і бачив навіть їх бортові номери й напис “СССР”. Світла в селі не стало. Була тривожна ніч. Люди казали, що почалася війна. Я памʼятаю як мама нас зібрала для молитви і спокій у дитячому серці після цього.

– Які були відносини у вас з батьками і як ви проходили через конфлікт поколінь?

– З батьками у мене складалися дружні відносини. До мами я звертався на “ти”, а до батька – “ви”. Я їх любив, а вони мене. Я міг розповісти їм все. Мене привчали до праці змалку. Батько купив автомобіль у 70-му р. – перші «Жигулі». Ми багато їздили разом.

Чи були у мене конфлікти з батьками? Звичайно. Чи був покараним? – Було всяке. Я діставав більше від мами, але з нею у нас і відносини були ближчі. А батька я поважав як особливий авторитет. Якщо він сказав – то є так! Тепер, аналізуючи, я розумію, що всі конфлікти між дітьми та батьками нам вдавалося досить легко пройти завдяки спілкуванню.

– Чому ви навчилися від батьків?

– У першу чергу щирості, відкритості, повазі та любові до Бога. У моїй сім’ї ми це теж практикуємо. Якщо я був у чомусь не правим – не проблема просити вибачення перед дружиною чи дітьми. Нас об’єднує спільне обговорення планів та служіння нашому Богу.

– Як ви відпочиваєте?

– Я навчився ловити момент будь-де і будь-коли. Їду в машині й слухаю християнські пісні, переважно адвентистські, в яких чітко видно біблійну вістку. Люблю читати наодинці. Так легше роздумувати. Часто молюся, поки в дорозі – щиро спілкуюся з Господом. Подобається з сім’єю подорожувати автомобілем – щороку їздили до батьків дружини у Каховку. До вподоби проводити час з друзями на природі.

– На служіння ви вийшли одразу після навчання, чи спочатку мали інші плани?

– В дитинстві я мріяв стати пілотом, коли у 7 класі вперше літав на Ту-134 з Кишинева у Таллінн. Потім хотів бути лікарем. Але оскільки я не відвідував школу щосуботи, закінчив 10 клас з четвірками. Я не міг уявити себе у суботу на навчанні.

Згодом, коли почалася Перебудова, відкрив кооператив «Оріон» з виготовлення поліетиленової продукції. Далі їздив на заробітки. Але щось не давало спокою. Я пам’ятав запрошення на служіння. Проте були свої мрії, фірма… Щоразу, спілкуючись з дружиною про служіння ріс наш неспокій. Думка про служіння лякала, але дарувала мир.

В суботу після моєї проповіді мама нагадала про служіння. Дружина підтримала її. А згодом нас знову запросили й ми погодилися. Усвідомлення заклику Божого відбулося пізніше – під час рукопокладання в Бедевлі. Тоді був дуже піднесений стан.

– Яка подія за час служіння для вас була дуже сумною?

– Я відвідував одного чоловіка, який думав, що є таким грішником, якого Бог не зможе простити. При дослідженні Біблії, коли ми разом молилися він плакав від щастя, розуміючи, що прощений. Він був онкохворим. Коли я пішов, до нього приходили з іншої деномінації й говорили, що навряд чи Бог простить його. Він знову впадав в депресію. Коли йому було вже дуже погано, ми молилися, я читав йому обітниці про прощення. Він радів. Я залишив його щасливого, але дуже хворого. Проте ті «проповідники» прийшли знову. Вони переконували його у гріховності. Цей чоловік невдовзі помер у душевних муках.

– А яка подія вас надихає?

– Мій старший син зателефонував з молодіжного форуму в Заокську і сказав, що хоче прийняти хрещення. Я почав  плакати від щастя! Мене поруч не було, але я благословив його на це рішення. Невдовзі я хрестив і молодшого сина. Це неймовірна радість!

– Що було найскладнішим для вас під час першого терміну президента ЗК?

– Найскладнішим – невідомість перед початком війни. Ми бачили як події розвиваються, але не хотілося в це вірити. Того вечора ми були на пасторській зустрічі у Барвінку. Одна поважна людина сказала, що буде війна десь 25-26 лютого. Ми зі служителями обговорили наші дії на випадок війни. Молилися з відчуттям тривоги. Пізно в ночі ми з дружиною поїхали до Львова. Думки були про одне і я довго не міг спати. Не дарма. Вранці почалась війна.

– Що ви можете порадити молодому поколінню, яке стоїть перед важливим рішенням?

– Друзі, просіть Господа, щоб ви чітко бачили Його волю. Будьте готові прийняти те, що вам дає Бог, а не те, що вам хочеться. Довіряйте Йому навіть коли не розумієте обставин. Знайте, для Бога не має безвихідних ситуацій. Є люди, які не бачать вихід запропонований Богом! Пам’ятайте, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, все сприяє до добра» (Рим8.28).

Берецкі Владислав