Хрещення Русі та його історичні імперативи. (роздуми до 1035-річчя від прийняття християнства на українських землях)

Хрещення Русі та його історичні імперативи

(роздуми до 1035-річчя від прийняття християнства на українських землях)

В суспільній свідомості та історичній пам’яті українців, Хрещення Русі 988 року, є важливою, сказати б навіть фундаментальною подією, яка наче уявна межа, що поділяє нашу історію на до і після. Цього літа, ми відзначаємо 1035 років відтоді як засяяло сонце благодаті Божої на схилах Дніпра. В «Повісті минулих літ» Нестора Літописця читаємо: «Володимир, повернувся в Київ. І коли прийшов, повелів звергнути всіх кумирів: одних порубать, а інших попалити…Великий єси Господи і дивні діла твої…І коли тягли Перуна Ручаєм до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо ще не прийняли хрещення. І, притягнувши, вкинули його в Дніпро…Після цього Володимир послав своїх посланців по всьому городу сказати: «Якщо завтра хто-небудь не буде на річці: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, а чи раб, — той буде ворог мій». І, почувши це, люди йшли з радістю, раділи і говорили: «Якби це не було добре, не прийняли б його князь і бояри». Ранком зійшов Володимир із царициними і корсунськими попами до Дніпра, і зійшлось людей без ліку: і ввійшли всі в воду, і стояли в ній по шию, а другі — до грудей, малі біля берега, інші тримали дітей на руках, дорослі бродили, а попи ж стояли і творили молитву. І було видно радість велику на небі і на землі: стільки душ врятованих!, … не приймай же учення од латинян, бо їхнє учення перекручене…у ті дні почують глухії слова книжнії».

Цей невеликий уривок, приведений вище, розкриває нам в історичній ретроспективі, події які відбувалися на наших землях вже понад тисячу років тому. Як би не ставилися представники різних історичних шкіл до даної події, поза сумнівом одне – після свідомого чи примусового хрещення давньоруське суспільство та держава почали рухатись в зовсім інших цивілізаційних орієнтирах, а відтак їхня історична доля визначалась століттями наперед. Сам факт християнізації є абсолютно послідовним та логічним, зважаючи на історичні та географічні фактори. Так зокрема всі тодішні держави в Європі або вже визначились з релігією або активно проходили цей процес. Такий вибір постав і перед державою яку ми називаємо Київська Русь.

Володимир прийняв християнство з Візантії. І цей фактор на всю подальшу історію визначив долю українських земель.  Очевидно що і до нього були спроби християнізації цих земель. Вважається що апостол Андрій Первозваний прийшов на землі Скитії (території України де жили скіфи) і тут проповідував. Аскольд і теж прийняв хрещення. Христилась княгиня Ольга – бабуся Володимира. Але саме її онук, якого називали Ясне Сонечко прийняв християнство і хрестив Русь. Тодішня всесвітня церква вже була напередодні Великої Схизми (1054 рік). І значною мірою відбувалося протистояння між Східною та Західною її частинами які з часом стали православ’ям та католицизмом (латинством). Хоча були ще й інші релігії, представники яких теж пропонували руському князю прийняти їх віру, – він все ж віддав перевагу християнству з Візантії, оскільки воно найбільш сподобалось йому оскільки дозволяло веселощі та інше, що на думку Володимира (радше Нестора Літописця) робило їх непривабливими та сумними.

Наскільки щирим було хрещення Володимира та всього народу – це питання відоме одному Богу. Варто ствердити лише що не обійшлося без чисто прагматичних інтересів – прийняття нової, цивілізованої віри відкривало більші перспективи для влади та народу, країни загалом ніж залишатись неотесаними язичниками. Варто зауважити певну ідеалізацію цієї події літописцем, який звичайно що хотів сформувати позитивний образ хрещення, та протиставити його темному автентичним політеїстичним віруванням.

Треба сказати що якби Володимир обрав іншу релігію, наприклад християнство західного зразка, то вся історія України склалась би зовсім по іншому і ми розвивались би в межах католицької (латиської) цивілізації. Сьогодні загальновідомо та багатьма дослідниками доведено, що якщо вибирати між релігією та впливом її на соціально-економічний та духовно-культурний розвиток то  краще бути християнином ніж нехристиянином, в християнстві краще належати до західного обряду ніж східного, і в західному обряді краще бути протестантом ніж католиком. Такий рівень напрошується виходячи з рівня розвитку країн світу за релігійною приналежністю. Протестантська етика та дух капіталізму (за Максом Вебером) сформували прекрасні ідеали які лягли в основу розвитку держав Північної Америки та Північної Європи та стали наочним прикладом правильного впровадження біблійних принципів в життя країни та її громадян.

Натомість на Русі та подальшій історії Російської імперії та Радянського Союзу під впливом яких знаходились значний час українські землі, ми маємо теж значний вплив християнства, проте воно мало вираження в інших більш специфічних формах таких як існування державно-церковних інститутів, які перешкоджали свободолюбству та поширенню Біблії серед усіх прошарків суспільства.

Володимир (uamodna.com)

Після історичного аналізу хочу перейти до розгляду подій в сучасній Україні. Здобувши Незалежність 1991 року, колишня радянська республіка стала на шлях побудови демократичної держави з усіма притаманними їй елементами, зокрема релігійної свободи, не говорячи вже про свободи політичні та економічні. Мільйони людей отримали можливість обирати вільно, а не під тиском, в що вірити та які ідеї сповідувати. Дев’яності роки XX століття характеризувались широкомасштабним духовним пошуком як у молодого, так і більш зрілого покоління людей, які розчарувавшись в ідеалах комунізму та атеїстичної пропаганди, хотіли набути дійсно стійку основу свого життя.

Не беручи до уваги весь спектр релігійних спрямувань, які намагались знайти собі нових адептів на величезному просторі колишнього СРСР, зупинюсь на християнстві та його спробах заново утвердитись на територіях, де за влучним висловлюванням А. Буза (та його однойменною книжкою) воно знаходилось протягом семидесяти років у «радянському Вавилоні». Важливо зауважити, що попри всі негативні сторони тієї  церковної, а часто державно-церковної моделі, яку ще називають «цезарепапізм», (як специфічну форму влади що існувала у Візантії та полягала у поєднанні як політичної, так і духовної влади однією особою – імператором), християнської(переважно православної) церкви яка утвердилась на наших теренах, – все ж суспільство володіло основами біблійних принципів та світогляду про місце та роль Бога в житті людини.

Таким чином багато людей, так чи інакше мали усвідомлення того що є Хтось невидимий, який керує як світом загалом, так і життям людини зокрема. Бог-Творець, Вседержитель, який дарує життя і все знає і бачить, – це стійкий та невіддільний (частина/ознака) образ усієї української традиційної культури, тому «повторне навернення» у християнство не було чимось абсолютно новим для наших співвітчизників.

Велика кількість зарубіжних та вітчизняних проповідників, які проводили євангельські програми не тільки в Україні, але на інших теренах СНД, допомогли людям які шукали Бога, дійсно знайти Його. І це був Бог не таємничий та невідомий, не далекий і страшний, старий та сивий дід, як його зображають в класичній традиції, а Близький та особистісний, якому небайдужа людина і Він хоче брати безпосередню участь в усьому життєвому циклі, тих хто називає себе християнами. Людям стала доступна та зрозуміла Свята Книга, Біблія, яка є одкровенням Бога людям та надає відповіді на три вічні питання: Хто ми? Звідки ми?  Куди ми йдемо? А відповіді полягають у тому, що ми, всі люди світу, є дітьми Божими, яким був даний Едем, але через непослух та перворідний гріх, він був втрачений. Проте Бог не пожалів свого Єдинородного Сина – Ісуса Христа, щоб дарувати нам “будучність і надію” на спасіння та повернення до Вічного Царства слави. Велика боротьба панує у світі між Богом та Його противником – Люцифером, але згідно з Біблією, результат цієї боротьби вже відомий і ті хто залишаться вірними Творцю, успадкують вічність із Ним. Таким чином теперішнє земне життя дароване людині, щоб сформувати характер достойний вічності.

Відтак, в результаті того  що, християнство саме протестантського спрямування знайшло відгук у свідомості та серцях  багатьох наших співвітчизників, – Біблія і тільки Біблія (згадаймо один з головних принципів Реформації в Європі – Sola scriptura), стала основою повсякденної, теологічної та богослужебної практики людей. На відміну від традиційних католицизму та православ’я, в яких священник займає визначальну роль в інтерпретації Слова Божого та прощенні гріхів (інститут священства та сповіді), протестантська теологія вважає що кожна людина безпосередньо має, через особисті відносини з Богом  розуміння Біблії та прощення гріхів завдяки викупній жертві та посередництві Ісуса Христа, як Єдиного посередника між Богом та людиною (1 Тим. 2:5-6).

Лютер захищає принципи Слова Божого

Таким чином, значна частина українського суспільства мала нагоду почути істинне значення Божого Слова, Біблії, для свого життя та усвідомити ту відповідальність яку кожен несе особисто перед Богом за свої вчинки. Багато хто з цих людей прийняв Господа у своє серце, уклавши особистий завіт із Ним шляхом правдивого біблійного хрещення, у дорослому віці, усвідомлено та повним зануренням у воду.

З кожним часом значна частина українського суспільства стає все більш секулярним, а в більшості людей місце Бога, починають займати  боги цього світу. Це загальносвітова тенденція. Релігійність багатьма сьогодні сприймається як щось формалізоване та архаїчне, що втратило свою сутність та переживає застій або навіть занепад. Однією з причин цього, саме в нашому суспільстві є розчарування в традиційних релігіях та їхня невідповідність задекларованим біблійним ідеалам – скромності духовенства, не комерціалізації церковно-обрядової практики тощо. Суспільство чітко помічає ці невідповідності та різко реагує на них, в тому числі поступовим дистанціюванням від Церкви як інституції. В глибинній свідомості багатьох є усвідомлення Бога, проте як такого що має відсторонене відношення до мене особисто. Відсутність особистих стосунків з Богом та систематичного вивчення Святого Письма – характерна особливість багатьох, хто все-таки ідентифікує себе з християнством. Хоча така ситуація, згідно з Біблією не є нормальною та потребує реформи, перш за все на особистісному рівні. Бо, як відомо, якщо щось відбувається під примусом, а не з власної усвідомленості, то наслідки будуть формальними – згадаймо тих хто оплакував Перуна та інших ідолів під час Хрещення Русі, – прийняття нової віри для них було тягарем!

Сьогоднішні тенденції в українському християнстві показують з одного боку що люди стали більше звертатись до Бога в молитві про допомогу, усвідомлюючи що в тих важких обставинах, в яких опинились вони особисто та країна загалом – єдина поміч тільки в Ісусі Христі. Відтак, багато людей, бачачи чудеса Божого захисту на війні чи в критичній ситуації – навертаються до Бога та з атеїстів чи агностиків стають справжніми християнами. А з іншого боку бачимо що інша частина людей навпаки, бачачи жахіття що відбуваються стають ще більш переконано відкидати Бога та ставати Його противниками, що супроводжується внутрішньою озлобленістю та особистісною закритістю.

Значущою у вітчизняному християнстві є також проблема протистояння між УПЦ та ПЦУ, яка демонструє що християнська, якщо детальніше – православна церква України проходить ті самі етапи що відбувалися в Європі на межі середньовіччя та модерної доби – формування національної Церковної організації. З точки зору української державності це дуже важливо, оскільки відбувається становлення релігійної самоідентичності українців та усвідомлення ними потреби у власній національні й духовній єдності. Втім, важливо щоб формування цього нової церковного об’єднання відбувалося на основі Біблії, Божих заповідей та справжнього навернення українців до Бога.

Історична доля України та українців не є простою. Беручи до уваги попередні століття важкої боротьби за свободу, державність та українську культуру, сьогодні ми переживаємо не менш драматичні події. На жаль, людям характерно ставати байдужим до Бога, коли зникають труднощі в особистому та суспільно-політичному житті. На жаль, але саме революційні події та війна стали тими факторами, які демонструють нашому суспільству що мир, стабільність та процвітання можливі лише коли як влада, так і громадяни ставлять біблійні принципи в основу свого приватного та професійного життя. Якою б не була віра людей у прогрес, самі по собі досягнути святості та інших ідеалів вони не можуть, навіть якщо зовні ці речі присутні в їх житті. Апостол в тексті Об’явлення 3:17 говорить: «Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!».

Цей вирок Господа Лаодикійській церкві безпосередньо  стосується нашого часу, оскільки в цьому уривку йдеться про останній період земної історії, перед поверненням Ісуса Христа – найславнішою подією всіх часів. Попри всі негативні явища в державному житті, економічну нестабільність та війну, матеріальне становище багатьох українців є досить хорошим. Люди мають, як заведено говорити, хліб та до хліба. І багатьом видається що все прекрасно складається в їхньому житті, натомість Біблія показує нам самих себе в дійсно правдивому світлі. Наявність освіти (а за формальними показниками, українці є одними з найосвіченіших націй) та матеріальних благ робить людей самодостатніми та зміцнює віру в самих себе, натомість нам потрібно, не зважаючи на все вищеперераховане, відчувати свою духовну немічність та залежність від Творця. У цьому і полягає запорука дійсно правдивого навернення до Бога та життєвого успіху.

В наш час, в річницю Хрещення Русі, кожному українцю, варто порозмірковувати про свою християнську ідентичність та вкотре замислитись над своїми відносинами з Богом, читаючи Біблію, бо вона як дзеркало показує нас в істинному світлі, а також якщо я вже прийняв/ прийняла хрещення – то чи не було це формальністю задля тільки прагматичних цілей. Якщо це так – варто в особистій щирій молитві розкаятись перед Ним, уклавши або поновивши завіт із Господом: «Хто увірує й охриститься, той спасеться; а хто не вірує, буде засуджений» (Марка 16:16), та приєднавшись до Церкви «…яка зберігає божі заповіді та Ісусову віру має (Об’явлення 14:12) Життя швидкоплинне та в наш складний час може обірватись будь-якої миті. Бог дуже хоче зібрати усіх своїх дітей на зустріч з Ним у вічності. Давайте щиро приймемо Його заклик.

Мельник Тарас, магістр історії, священнослужитель.